Cтаття російського журналіста А.Бабченка щодо вбивства активіста у РФ

Дорогі друзі!

Ми рідко розміщуємо статті журналістів на нашому сайті. Але в даному випадку ми хотіли б поділитися з вами статтею російського журналіста А.Бабченка, який з болем у серцем розповідає про чергове вбивство активіста в РФ. Він також наводить перелік осіб, які не бояться висловлювати свою точку зору з приводу агресії РФ в Україні та які страждають від авторитарного режиму, оскільки не можуть знайти справедливість у власній країні. Отже, читайте та робіть висновки!

Аркадій Бабченко: “Все ніяк не міг набратися сил написати про це. Важко писати такі речі. Але треба. Ми повинні віддати данину пам’яті цій людині.”

Все ніяк не можу набратися сил написати про це. Важко писати такі речі. Але необхідно. Ми зобов’язані віддати данину пам’яті цій людині.

Три дні тому в Санкт-Петербурзі не стало Олени Григорівни. Одна з небагатьох, хто залишався людиною в Мордорі. Постійно підтримувала Україну. Постійно виступала за звільнення кримських татар. Не мовчала. Не відводила очей. Говорила про головне. Не боялася говорити. Не змирилась. Не трансформувалась. Була людиною і залишалася нею до останнього. Поряд з одиницями, які залишилися там такими ж.

Їй погрожували. А після її камінг-ауту стали відкрито погрожувати вбивством.

Вона, звичайно, зверталася в поліцію, але результат передбачуваний.

У підсумку – вісім ударів ножем в спину.

Ось цю ось дівчину. Вбивали штурмовики недорейха.

Вісім ударів.

В спину.

Сталося те, що не могло не статися.

Років п’ять тому я говорив Левковичу, який тоді ходив по Москві з українською стрічкою на рюкзаку і значками «Путін злодій» – тобі проломлять голову. Пізно вже стрічками розмахувати. Це не та країна, де можна тепер з плакатами по місту ходити.

У підсумку охорона клубу, куди він пішов на концерт «Вульгарна Моллі» прямо з мітингу, знайшла у нього в рюкзаку складений аркуш формату А-4 з написом «я оскаженілий» і переламала ребра. Роману Попкову, який назвав мене русофобом і перестав зі мною спілкуватися, ця ж охорона переламала пальці. Олені Боровській зламала ніс.

Два дні тому ФСБ порушило кримінальну справу проти жителя Челябінська Аліма Кургалієва. У 2017 р. він репостнув мій текст у себе в Вконтакте. І ось зараз його будуть садити. Там пристойна стаття, до п’яти років. Це вже друга людина, яку садять за репост моїх текстів. Перший, Дмитро Третьяков, юрист з Владивостока, тільки-тільки вийшов, відсидівши тринадцять місяців. І ось відразу – посадили другого.

Вчора з Мордора, покинувши все, втік Костянтин Боровий. Останнім часом він жив між Лос-Анджелесом і Москвою. І ось, в черговий приїзд, виявив за собою професійну стеження. До цього, каже, що за ним так спостерігали перед вбивством Нємцова. Тоді він поїхав, Нємцов ні, результат відомий. І ось – знову. У цей раз він вирішив уже не експериментувати, кинув все, втік без грошей в Штати, попросив політичного притулку і шукає хоч якесь житло за 500 доларів, тому що кинув все і втік без оглядки.

Сьогодні, перед якимось їх там черговим маханням кульками, в Москві пройшли масові облави, зранку, на виходах з під’їздів затримано близько десятка активістів. Ну тобто ось реально адресна облава. Один з них, Костянтин Котов – один з тих, хто носив весь цей час передачі українським морякам в Лефортово.

Це все за один тиждень. Тільки мої знайомі. Або люди з мого кола.

Можна сюди додати і моторошну історію з мамою смертельно хворого хлопця, яка замовила йому за кордоном незареєстровані ліки – єдине, що може допомогти – а її затримали прямо на пошті і сім годин маринували там, поки у сина відкрилась шлункова кровотечу.

У лютому 2018 року в Петербурзі знайшли вбитим активіста Костянтина Синицина, в грудні 2017 го напали на Володимира Іванютенка і завдали йому кілька ножових поранень. Люди в капюшонах чекали Іванютенка, коли він виходив з під’їзду. “Оглушили електрошокером, заламали руки і кілька разів ударили ножем в область живота”. Пізніше Іванютенко упізнав нападника в Валерії Амельченко, герої розслідування «Нової газети», який розповів про роботу в структурах бізнесмена Євгена Пригожина.

Іванютенко зараз сидить. За звинуваченням в нападі на офіс Пригожина.

Раніше невідомі спалили будинок Романа Ходуса, побили правозахисників Данилу Александрова і Динара Ідрісова. Нападники кинули приблизно таку фразу: «Захищати пі *** сів будеш?».

У листопаді 2018 року у дворі будинку напали на активіста Дмитра Начінкіна, побили його арматурою, в тому числі по голові. Начінкін, стікаючи кров’ю, дістався до відділення поліція і звідти був госпіталізований у важкому стані.

Активіста Олега Максакова побили 19 лютого 2018 року Це являє собою сталося в під’їзді його будинку в Санкт-Петербурзі. Особи нападників були закриті шарфами. Вони не грабували його і нічого не говорили.

Років зо два тому все в тому ж Пітері так само у дворі власного будинку перерізали горло активістці ЛГБТ.

Що я хочу сказати. Ви, звичайно, можете і далі продовжувати слухати Катерину Шульман. Яка вам розповість, що все не так вже й погано, що пік пройдено, що автократія не стане тиранією і далі буде тільки краще.

Можете, як Боровий, гратися з ними до останнього, а потім, задерши штани, бігти без усього і просити притулок десь на час, поки не встанеш на ноги в новій країні. А можете прикинути все на пальцях і зробити висновки.

Якщо раніше я писав, що є всього три варіанти: битися, підлаштовуватися, бігти – то тепер залишилося навіть не два. Тому що навіть і підлаштовуватися вже не виходить. Тому що вдячний російський народ, який ти так любиш і не любиш русофобію, сам залізе тобі в рюкзак, знайде там складену папірець і переламає твоїй дружині ніс.

Тому варіант зараз – тільки один.

Або ставати одним із них.

Мені зараз хочеться встати на коліна перед Оленою. За її мужність. За те, що вона не зламалась. За те, що не стала одною із них. За те , що не боялась чинити опір до самого кінці.

Але я б волів, щоб Олена була зараз за кордоном.

Жива.

Брати. Вас, таких як Олена, в цій країні залишилось уже зовсім одиниці. Я не хочу тут нікого хоронити. Я не хочу писати такі тексти. У мене немає уже ніяких сил витягувати вас із тюрем за поширення моїх постів.

Воно того не варте.

Наше завдання – не в тому, щоб померти, або сісти у в’язницю і вийти звідти поломаним інвалідом.

Наше завдання – дожити до 96 р.

Зрозумійте вже це, в кінці кінців.

Олена…

Комок у горлі.

Дякую тобі.

Нижче наведена стаття російського журналіста А.Бабченка, який з болем у серцем розповідаю про чергове вбивство активіста в РФ. Він також наводить перелік осіб, які не бояться висловлювати свою точку зору з приводу агресії РФ в Україні, і які страждають від цього страждають від авторитарного режиму. Вони не можуть знайти справедливість у своїй країні, яка погрязла в тотальній брехні і зневазі до власних громадян. Він розповідає про свій біль і закликає людей тікати з такої країни, яка не цінить своїх людей.